Держполітика - до 2019

Зміст

  1. Концепція реформи охорони культурної спадщини України, 2018 (проект Мінкульту)
  2. Руйнація нормативно-правової бази-1 - термін "предмет охорони"
  3. Руйнація нормативно-правової бази-2 - терміни "об'єкт всесвітньої спадщини" та його "буферна зона", "план організації та управління території" заповідника
  4. Як в Києві знищили історичний ареал в 2014 р.
  5. Парламентські слухання - 18 квітня 2018 - питання розгляду - стан охорони культурної спадщини в Україні
  6. Законодавча ініциатива "удосконалення" Закону про охорону культуронї спадщини, 2018-2019
  7. Рішення КМ України "Про електроний облік об'єктів культурної спадщини", 2019-05-23
  8. Як законодавчо знищують пам'ятки-1  Є.Нищук і Т.Мазур  Постанова № 452 2019-05  Порядок визначення категорій пам’яток
  9. Як законодавчо знищують пам'ятки-2  Є.Нищук, Т.Мазур і О.Єпіфанов   Постанова № 501 2019-06  Порядок обліку об'єктів культурної спадщини
  10. Приклад "ефективності" грантових коштів - Програма Європейського Союзу - Східного Партнерства "Культура і креативність" 2015 -2018 рр.
  11. Перелік незаконних забудов Києва, причини та механізми виникнення index
  12. Файли

1. Концепція реформи охорони культурної спадщини України, 2018 (проект Мінкульту)

Файли pdf

NoComm


Фрагмент Концепції 2018 р.:

Мінкуль 2018 концепт фрагм - цілі

Це головна причина проблем із політикою України в сфері культури, тому що - "В Украині практика держуправління у сфері культури ґрунтується на концепціях культурної політики, в яких стратегічні цілі підмінені її завданнями, пов'язаними з конкретними напрямками діяльності та ресурсами культури, її засобами та інструментами. Хибне розуміння культури як сфери послуг призводить до того, що її виховна та просвітницька функції підміняються логікою ринку послуг".

Окрім відсутності розуміння принципових проблем сфери культурної спадщини, ще й приклад мініпуляцій із назвою, складом і  змістом програмного документу:

  • п. 1 - "Підміна понять (термінів)" - термін "Концепція" автори підмінюють на "Концепція держполітики реформування..."
  • п. 2 - Автори важають (див. п. 1), що на їх випадок не поширюються вимоги "Закону про державні цільові програми, 2004" і наповнюють текст чим завгодно...
  • п. 3 - Мінкульт публікує фейковий документ і звітуює про "успіхи в реформуванні сфери охорони пам'яток"

Back to Top


2. Руйнація нормативно-правової бази-1 - термін "предмет охорони"

Казус «предмету охорони» пам’ятки архітектури як методологічна проблема, О.Пламеницька, реферат статті index

Охорона архітектурної спадщини в Україні регламентується правовими та нормативними вимогами, які можна поділити на міжнародні та вітчизняні. Міжнародні вимоги здебільшого мають рекомендаційний характер, натомість вітчизняні є обов’язковими, поділяючись, в свою чергу, на рекомендаційні (методики, рекомендації) та обов’язкові, нормативно-правові (закони, нормативи). Від методичної коректності обов’язкових норм значною мірою залежить державна політика у сфері збереження архітектурної спадщини, фахова спрямованість діяльності і, зрештою, конкретні результати. Досвід останніх десятиліть засвідчує, що в Україні відбувається стагнація, а, скоріше, зворотний відкат у пам’яткоохоронній справі. Це не потребує доказів: достатньо подивитись на обсяг деструктивних змін історичного середовища більшості міст, в тому числі заповідників, пов’язаних з руйнацією спадщини, новобудовами, реконструкціями тощо. Найбільшим парадоксом є те, що здебільшого усе вищезазначене відбувається у «правовому полі»: базуючись на чинній законодавчо-нормативній базі, практично неможливо довести хибність прийнятих і реалізованих рішень.

Мета цієї статті – акцентувати деякі питання «нестиковки» у вітчизняному пам’яткоохоронному законодавстві, які провокують деструктивні дії стосовно пам’яток архітектури, що відбуваються не лише без формальних порушень закону, а навпаки, виходячи з його норм. Зокрема, предметом розгляду є законодавче поняття «предмет охорони» пам’ятки архітектури з точки зору його негативного впливу на пам’яткоохоронну діяльність в цілому та архітектурну реставрацію зокрема. Відразу заува- жимо, що в даному тексті йдеться про пам’ятки архітектури в широкому культурно-мистецькому значенні, а не в межах специфічного правового сегменту, визначеного Законом про охорону культурної спадщини, згідно з яким «пам’яткою культурної спадщини є об’єкт культурної спадщини, занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України».

Насамперед необхідно акцентувати змістовні суперечності, закладені у Законі України про охорону культурної спадщини [1], які провокують відхід від міжнародних пам’яткоохоронних принципів і спричинюють методичну плутанину у реставраційній діяльності.

Закон стверджує певну логіку щодо: а) визнання об’єкта пам’яткою культурної спадщини та б) нормування засад охорони пам’ятки та меж реставраційного втручання у неї. Як буде доведено нижче, некоректність принципу «а» провокує методичну некоректність принципу «б».

Засади визнання об’єкта «пам’яткою культурної спадщини» (далі – пам’яткою) відповідно до закону регламентуються наступними положеннями:

  1. «Пам’яткою» є «об’єкт культурної спадщини, занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України»*. Зазначимо, що закон не визначає культурної, історичної та мистецької цінності «пам’ятки», підміняючи його виключно процедурною характеристикою – умовою приналежності «об’єкта» до Державного реєстру (далі – Реєстр).
  2. В якості пам’ятки об’єкт заноситься до Реєстру лише за наявності в ньому «характерної властивості», яка кваліфікується як «предмет охорони».
  3. «Предметом охорони» є «характерна властивість об’єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої об’єкт визнається пам’яткою». Звернімо увагу, що визначення «предмету охорони» дається в рамках дефініції «об’єкта культурної спадщини», а не «пам’ятки», що суперечить положенню 2. Отже, сутність пам’ятки полягає в наявності певних властивостей в іншої пам’яткоохоронної категорії – об’єкта культурної спадщини.

«Об’єктом культурної спадщини» є «споруда, комплекс, ансамбль, його частини, незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність». Наголосимо, що перелік видів об’єктів та ціннісні параметри, які є підставою для визначення предмету охорони і визнання об’єкта пам’яткою, подані в рамках дефініції «об’єкта культурної спадщини», а не «пам’ятки».

Отже, за простою логікою, можна стверджувати:

  1. «Предмет охорони» є тотожний «характерним властивостям об’єкта культурної спадщини».
  2. Об’єкт культурної спадщини має усі якості, необхідні для визначення його «пам’яткою», оскільки являє цінність з археологічного, естетич- ного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, науково- го чи художнього погляду і зберіг свою автентичність.
  3. Наявність «предмету охорони» об’єкта культурної спадщини означає, що він є пам’яткою.
  4. Кожна пам’ятка є об’єктом культурної спадщини і має предмет охорони.
  5. Кожний об’єкт культурної спадщини має предмет охорони і є пам’яткою.

Керуючись і надалі простими логічними міркуваннями, доходимо висновку щодо тотожності об’єктів культурної спадщини та пам’яток: визнання споруди об’єктом культурної спадщини автоматично означає наявність у ній предмету охорони й тягне за собою визнання її пам’яткою. Наведена вище дефініційна «казуїстика» закону має на меті лише одне – відтермінувати надання «пам’ятці de facto» статусу «пам’ятки de jure», що ми і спостерігаємо: сотні «пам’яток de facto» впродовж десятків років перебувають у статусі «щойно виявлених об’єктів культурної спадщини», чекаючи на визначення «предмету охорони», а відтак не маючи шансів на- бути статусу «пам’ятки de jure» і стати об’єктами збереження і реставрації. Розглянемо поняття «предмет охорони» з точки зору його фахового змісту, функції у законодавстві і, зрештою, доцільності самого існування.

«Предмет охорони» визначається в офіційному паспорті пам’ятки (розділ 14 «Паспорта») і у вербальній формі фіксує якості/властивості пам’ятки, які мають бути збережені в процесі її використання та при виконанні всіх подальших робіт на ній (реставрація, ремонт, пристосування). Втім, закон сформульовано таким чином, що достатньою умовою збереження «пам’ятки de jure» є збереження лише її «предмету охорони». Про це прямо говорить стаття 13: «Із занесенням до Реєстру на об’єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи, що становлять предмет його охорони, по- ширюється правовий статус пам’ятки».

Отже, заакцентуємо важливу методологічну проблему: пам’ятка розглядається не як цілісна структура, а як сукупність «складових елементів», на частину яких правовий статус не поширюється. Відтак пам’ятка охороняється частково. Цей висновок підтверджує стаття 15: «Вилучення пам’ятки з Реєстру здійснюється лише у разі: якщо пам’ятку зруйновано; якщо пам’ятка втратила предмет охорони». Іншими словами, якщо предметом охорони визначено головний фасад, можна перебудувати всю пам’ятку, крім фасаду, – і вона не втратить охоронного статусу. Це положення є прихованою нормою непрямої дії основоположного принципу закону: статусу «пам’ятки» для її охорони недостатньо – потрібно визначити, що саме в ній слід охороняти. Але процедура цього визначення в законі відсутня, як відсутній в Україні й інститут офіційних державних експертів – кваліфікованих і авторитетних фахівців, підпис яких є гарантом професійності й неупередженості (не плутати з експертною радою при науково-методичній раді Міністерства культури, функцією якої є затвердження документації). Наразі визначення предмету охорони є справою доволі непрозорою, оскільки ним займаються рядові й адміністративно залежні розробники паспортів пам’яток, які, до того ж, не завжди є архітекторами. Для юристів, які представляють інтереси власників пам’яток (читай: «реконструкторів» пам’яток) наявність «предмету охорони» є зручною хвірткою в законодавстві, яка при потребі перетворюється на величезну браму, через яку можна «винести» все, включно з самою пам’яткою, залишивши лише її символічний предмет охорони.

Проаналізуємо – на якій стадії визначається «предмет охорони».

Відповідно до статті 5 Закону про охорону культурної спадщини на центральний орган охорони культурної спадщини (з 2006 р. – Міністерство культури Укра- їни) покладається функція «ведення Державного реєстру нерухомих пам’яток України, здійснення координації та контролю за паспортизацією нерухомих об’єктів культурної спадщини». Прямої залежності між наданням об’єктам пам’яткоохоронного статусу і наявністю на момент включення їх до Реєстру повного пакету облікових документів (зокрема паспорта) у законі немає, що цілком слушно. Така норма з’явилася у постанові Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. № 1760 [2], згідно з якою «занесення об’єкта культурної спадщини до Реєстру без облікової документації не допускається. Облікова документація на об’єкт культурної спадщини включає облікову картку, його паспорт, коротку історичну довідку, акт технічного стану, довідку про майнову цінність об’єкта». Отже, умовою занесення пам’ятки до Реєстру є бюрократична вимога щодо наявності цілого пакету документів, які потребують розроблення і затвердження, а отже, державного фінансування. Вже лише одна «майнова оцінка пам’ятки», методика якої до сьогодні остаточно не визначена, потребує настільки значних коштів, що перетворюється на непереборне гальмо усієї програми паспортизації. Зрештою, чи так вже важливо, скільки «коштує» Софія Київська, собор св. Юра у Львові, Троїцький собор у Новомосковську чи Склеп Деметри для того, щоб визнати їх пам’ятками культурної спадщини? Питання риторичне.

Форму облікової картки та паспорта нового зразка було затверджено через три роки після виходу згадуваної постанови 2001 року [3]. Паспорт складається з 19 розділів і включає опис навколишнього ландшафту, опис самої пам’ятки, історичну довідку про неї, перелік архівних джерел, характеристику перебудов і втрат пам’ятки, опис наявних у ній творів мистецтва, довідку про її майнову цінність, акт технічного стану, опис зон охорони, перелік проведених науково-дослідних та реставраційних робіт, кресленики обмірів, фотофіксацію тощо. Не треба бути фахівцем, аби зро- зуміти, що отримання, опрацювання і комплектування усієї цієї інформації вимагає чималого часу, коштів а, отже, затягує підготовку паспорта на невизначений час.

Чи треба ставити включення пам’ятки до Реєстру в залежність від підготовки і затвердження об’ємного паспорта? Звісно, ні. Тим більше стосовно пам’яток, які згідно із попередніми державними списками вже декілька десятиліть мають статус пам’яток і, зрештою, так чи інакше охороняються державою. Для включення споруди до Реєстру достатньо обґрунтованого експертного висновку профільного фахівця. Решту досліджень, обмірів тощо можна проводити вже після набуття спорудою охоронного  статусу. Але за існуючої ситуації включення пам’ятки до реєстру відбувається за принципом виборювання прав. У найменш вигідному становищі опиняються «щойно виявлені об’єкти культурної спадщини», які у цьому статусі перебувають упродовж десятиліть: на розроблення їхніх паспортів коштів немає. За простою логікою заручником цієї ситуації стає і сам Державний реєстр нерухомих пам’яток України – головний державний документ, що фіксує наявність у державі спадщини. Але Державний реєстр є не самоціллю, а необхідною інформаційною основою для подальшої організації збереження спадщини – планування заходів щодо виділення коштів, реставрації, музеєфікації тощо. Наразі цієї основи держава не має.

Найбільший парадокс полягає в тому, що у 2000 році, на момент введення законодавчої норми щодо формування і ведення Реєстру, на переважну більшість пам’яток національного значення (а це близько 2.000 об’єктів), а також частину пам’яток місцевого значення згідно з урядовою програмою паспортизації, прийнятою в СРСР ще 1969 року, було розроблено паспорти старого взірця. Адже на виконання цієї програми в Українському спеціальному науково-виробничому реставраційному управлінні 1969 року було створено спеціальний відділ паспортизації, який упродовж понад 20 років за кошти державного бюджету розробляв облікову документацію на пам’ятки архітектури всіх областей України, здійснюючи численні виїзди для обмірів, фотофіксації, архівних пошуків тощо. Паспорти являли собою багатосторінкові документи, що містили ґрунтовну наукову, технічну та фіксаційну інформацію про пам’ятки. Кілька тисяч розроблених паспортів було передано до Держбуду України (*) та до профільних відділів облдержадміністрацій. Крім того, на основі цієї роботи в 1982–1986 рр. було опубліковано чотиритомне довідкове видання «Памятники градо- строительства и архитектуры Украинской ССР» [4].

Приймаючи у 2001 постанову № 1760, про масштабну паспортизацію пам’яток архітектури України році «забули». З державницького погляду є нез- розумілим, як можна було зробити вигляд, що цього масиву фахової інформації – результату багаторічної роботи великого професійного колективу – не існує. Але паспортизацію розпочали заново, затвердивши нову державну про- граму. І хоча економічний стан у країні вже не дозволяв здійснювати її швидкими темпами, Мінрегіонбуду України до 2005 року (**) все ж вдалося скласти повні переліки пам’яток архітектури національного та місцевого значення – основу Державного реєстру нерухомих пам’яток. Але результатом виконання постанови № 1760, яка узалежнила формування Реєстру від бюрократично-управлінських процедур, став повний провал роботи з формування Державного реєстру нерухомих пам’яток. Доказом цього є матеріал, оприлюднений на офіційному сайті Міністерства культури України: Реєстр досі перебуває у стадії формування (***). Враховуючи, що загальна кількість пам’яток архітектури національного й місцевого значення в Україні становить понад 21.000 (з них близько 3.300 пам’яток національного значення), а до Реєстру за 14 років внесено лише 2.153 пам’ятки, можливість побачити Реєстр у найближчі роки є мінімальною.

Стратегічна помилка Міністерства культури у роботі над Реєстром полягає в тому, що його розуміють як герметичний список, який публікується раз на декілька років, на кшталт списків пам’яток радянських часів. Якщо до українського Реєстру за 7 останніх років об’єкти вносились лише двічі (рішенням 2009 р. – 744 пам’ятки, рішенням 2012 р. – 147 пам’яток), то в Польщі, наприклад, лише за перше півріччя 2013 року було прийнято 199 рішень про включення нових об’єктів до Реєстру пам’яток, 48 рішень – про вилучення, а по 354 пам’ятках прийнято уточнюючу інформацію щодо попередніх рішень [5]. Визнаючи, що Реєстр пам’яток є відкритою системою, польські пам’яткоохоронці постійно працюють над його веденням, причому в цій роботі задіяні численні солідні наукові й управлінські установи. У 2003 році Польща оновила «Закон про охорону пам’яток та збереження пам’яток» [6] відповідно до стандартів Євросоюзу та прийняла демократичну процедуру державної реєстрації пам’яток.
--------------------
(*) Паспорти зберігалися у відомчому архіві пам’яткоохоронної документації Держбуду України (згодом Міністерства регіонального розвитку і будівництва України).
(**) До 2005 р. функцію центрального органу у сфері охорони архітектурно-містобудівної спадщини виконував Держбуд України (нині Міністерство регіонального розвитку і будівництва України), з 2006 р. – Міністерство культури України.
(***) Зведена інформація про кількість пам’яток архітектури і містобудування України.

На жаль, попри тривалі дискусії, що велися на початку 2000-х років щодо концепції, структури розділів, системи охоронних номерів та порядку ведення Реєстру, думки і пропозиції науковців до уваги взято не було [7], і нині запроваджена форма Реєстру є примітивною, анахронічною, позбавленою пам’яткоохоронної логіки, неповороткою з точки зору сучасних інформаційних технологій і абсолютно непрозорою. Поступ науки давно випередив консервативне мислення вітчизняних управлінців, а країни Євросоюзу, минувши стадію створення національних реєстрів, перейшли до формування міждержавних інформаційних систем щодо пам’яток культурної спадщини.

Україна за цією шкалою поступу, так би мовити, тупцює десь на інформаційному узбіччі, навіть не розпочавши рух. Враховуючи щорічні втрати десятків об’єктів архітектурної спадщини саме через недосконалість державної системи охорони, не здатної захистити культурну спадщину, стан підготовки Державного реєстру нерухомих пам’яток можна визнати за національну катастрофу. Внесення пам’яток до Реєстру повинно стати фаховою і прозорою загальнонаціональною справою, а не прерогативою вузького відомчого підрозділу, переобтяженого обсягом повноважень не на користь справі. Тож у контексті завдань євроінтеграційної політики України необхідно якомога швидше спрямувати увагу на практичний досвід європейських країн щодо державного обліку пам’яток.

Формування реєстру є лише частиною нормотворчих казусів вітчизняної пам’яткоохоронної системи. Наслідком запровадження поняття «предмет охорони» є зміна парадигми реставрації, підміна базових понять і принципів на користь «квазірішень», легітимізованих сучасним пам’ят- коохоронним законодавством. Згідно з діючим законодавством всі дії на пам’ятці здійснюються відповідно до наступних положень: а) «пам’яткою de jure» є частина об’єкта, визначена як «предмет охорони»; б) «пам’ятка de facto», за виключенням «предмету охорони», є предметом допустимих змін. Поширення поняття «предмет охорони» на реставраційну сферу дає простір для маніпуляцій, які завдають непоправної шкоди пам’яткам та історичному середовищу.

Оскільки частина пам’яток перебуває в деградованому (перебудованому, зруйнованому) стані, лише в процесі передреставраційних досліджень та реставраційних робіт, під час яких видаляються пізніші малоцінні нашарування та відкриваються невідомі цінні елементи пам’ятки, з’являється теоретична можливість визначити її «предмет охорони». До проведення досліджень та реставраційних робіт, тобто при візуальному обстеженні на стадії підготовки облікової картки та паспорта, будь-яка «експертна» оцінка лише частково відображатиме реальну цінність об’єкта. Водночас після проведення реставрації (інші роботи на пам’ятці неприпустимі) визначення предмета охорони буде позбавлене сенсу,оскільки пам’ятка після реставрації набуває науково обґрунтованого вигляду.

Серйозна пам’яткоохоронна колізія полягає в тому, що понад 1.500 пам’яток архітектури національного значення були включені до охоронних списків у 1963-1979 рр., задовго до запровадження у 2004 р. «предмету охорони» [8], і значна частина цих пам’яток вже відреставрована. Але при внесенні цих пам’яток до Реєстру (*) для них теж є обов’язковим визначення «предмету охорони». Здавалося б, у визнаних шедеврах архітектурної спадщини, якими є Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври чи Лаврська дзвіниця, предметом охорони повинна бути вся пам’ятка, тобто предмет охорони і об’єктпам’ятка повинні бути тотожними. Але порядок державного обліку вимагає у цілісній відреставрованій пам’ятці виявити найціннішу частину – «предмет охорони». Фактично пропонується розчленувати цілісну пам’ятку на елементи, з яких вибрати ті, що належить охороняти. Відтак, відповідно до затвердженого паспорта Троїцької надбрамної церкви, «предметом охорони пам’ятки може бути визнано розпланувально-просторову композицію споруди з історичними параметрами конструктивної схеми, а також архітектурно-пластичне та декоративне вирішення фасадів та живопис, оформлення інтер’єру з настінним монументальним живописом, іконостас з іконами, панікадило». Для Лаврської дзвіниці «предметом охорони пам’ятки є її об’ємно-просторова композиція з історичними параметрами конструктивної схеми, а також архітектурно-пластичне та декоративне вирішення фасадів». Чи ці визначення всебічно описують цінність пам’яток і чи їх достатньо, аби захистити ці пам’ятки в разі виникнення намірів їхньої перебудови? Безперечно, що ні.

У процесі опрацювання паспортів на пам’ятки архітектури предмет охорони визначається у розділі 14 «Паспорта», який називається «Оцінка антропологічної, археологічної, естетичної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності об’єкта». Варто звернути увагу на те, що у назві розділу відсутні характеристики архітектурної цінності пам’ятки, але це прямо суперечить визначенню об’єкта культурної спадщини у статті 1 Закону про охорону культурної спадщини. І саме в цьому розділі паспорта відбувається формальна «переоцінка цінностей». Неважко здогадатись, що частина пам’яток не потрапляє до Реєстру саме з огляду на «втрату предмету охорони», зміст і склад якого визначають далеко не найбільш кваліфіковані працівники, які часто не мають жодного стосунку ані до досліджень цих пам’яток, ані до досліджень загалом й до архітектури зокрема.
Останнім часом визначення «предмету охорони» набуло форми самостійної «наукової» роботи, виконуваної на замовлення власників пам’яток
-----------------------
(*) Наразі паралельно існують старі списки пам’яток архітектури, затверджені постановами ради Міністрів Української РСР у 1963 та 1979 р. Формування Реєстру відбувається шляхом введення (або не введення) до нього пам’яток з цих списків та доповнення нових.

установами, які мають преференції у виконанні таких робіт, втім працівники яких часто не мають навіть фахової архітектурної освіти, не кажучи вже про кваліфікаційні ступені. Ці «наукові» роботи, затверджені науково-методичною радою Міністерства культури, являють свого роду вирок пам’яткам. Загальновідомим наслідком визначення «предмету охорони» у подібній роботі з її подальшим використанням як зброї проти пам’ятки стало позбавлення охоронного статусу Гостинного двору в Києві, відновленого в 1980-1990-ті рр. провідними спеціалізованими реставраційними установами відповідно до методики реставрації пам’яток. Перегляд реставраційного рішення, затвердженого профільними науково-реставраційними радами майже 25 років тому і формальне визнання Міністерством культури «втрати предмету охорони» спричинили зняття об’єкта з державної реєстрації та блискавично швидке затвердження проекту його перебудови. Офіційно причиною зняття охоронного статусу було названо неповну автентичність Гостинного двору і втрату ним у процесі реставрації «предмету охорони». Це створило правовий прецедент, який можна поширити на інші об’єкти реставрації, переглянувши методологічні основи відновлення П’ятницької церкви в Чернігові, Успенського собору у Володимирі-Волинському, церкви Василія в Овручі тощо, де було застосовано принципи цілісної реставрації, та позбавити їх охоронного статусу через «втрату предмету охорони». Отже, «предмет охорони» є зручним інструментом, за допомогою якого можна в будь-який час адміністративно ревізувати фахові дії реставраторів.

Виникає питання – коли і навіщо з’явилася ця пам’яткоохоронна норма в українському законодавстві і чому виникла необхідність її запровадження.

Поняття «предмет охорони» було введено до Закону про охорону культурної спадщини під час внесення до нього чергових змін і доповнень у 2004 році. Воно було запозичене з аналогічного російського закону 2002- го року [9], де постало як «запобіжник» тотальних перебудов пам’яток, коли останні стали предметом приватизації. Автором термінологічної новації «предмет охорони» була професор Н.О.Потапова, завідувач кафедри охорони і реставрації архітектурної спадщини Російської академії живопису, скульптури і архітектури. Зауважимо, що жодна європейська країна не має законодавчих категорій, подібних до «предмету охорони», хоча саме там пам’ятки давно перебувають у приватній власності.

З методологічної точки зору поняття «предмет охорони» пам’ятки архітектури є антинауковим. Пам’ятка є цілісним утворенням, в якому інтегровано матеріальну та духовну цінність, виявлену у формах і художній пластиці, конструкціях, матеріалах і будівельних технологіях, архітектурному декорі, мистецькому оздобленні, предметах монументального та ужиткового мистецтва тощо. Поступ пам’яткоохоронної методології у світі демонструє максимально широке трактування пам’ятки включно з її оточенням. Вихід на ширше бачення пам’яткової цінності призвів до запровадження нових пам’яткоохоронних категорій – культурних ландшафтів. Пам’ятні місця розглядаються як контекстуальне ціле, сформоване з матеріальних і нематеріальних складових.

Ці принципи задекларовані у доктринальних документах ICOMOS – "Ксіанській декларації про збереження оточення споруд спадщини, визначних місць і території" (м. Ксіань, 2005) та "Хартії про інтерпретацію та презентацію визначних місць культурної спадщини" (м. Квебек, 2008) [10].

І майже паралельно в Росії (та в Україні – Ю.Т.) виникає тенденція до мінімізації пам’яткової цінності архітектурного об’єкта через введення поняття «предмет охорони» і ранжирування складових пам’ятки за значущістю.

Уже невдовзі російські фахівці усвідомили, що на практиці запровадження «предмету охорони» дало зворотний вибуховий ефект масових перебудов пам’яток. У 2006 році питання було винесено на найвищий рівень після скандального знесення в процесі реконструкції північної стіни Великого театру – пам’ятки архітектури федерального значення та всесвітнього значення. Підставою для знесення стало визначення предметом охорони пам’ятки… «акустики зали». Лавиноподібна практика визначення предметом охорони пам’яток «червоних ліній», «композицій фасадів», «фактури поверхні фасадів» призвела до появи у забудові міст численних «гламурних» фасадів-куліс, за якими не залишалось пам’яток. Усе це поставило пам’яткоохоронну і реставраційну діяльність на межу абсурду і профанації, залишаючи її при цьому в рамках закону.

Доктор мистецтвознавства А.Баталов, голова створеної у 2006 р. робочої групи з розроблення методики визначення предмету охорони об’єктів культурної спадщини народів Російської Федерації, зазначив: «коли ви ставите завдання визначити предмет охорони, ви мимоволі починаєте різати пам’ятку по-живому. При такій «препарації» пам’ятка як ціле непомітно відступає на другий план… Саме тому предмет охорони є міною, закладеною під кожну пам’ятку. Якщо він визначається в ситуації, коли інвесторам необхідно зламати частину пам’ятки, великою спокусою є просто вивести відповідні елементи зі складу предмету охорони. Життя показало, що предмет охорони блискуче служить інтересам інвестора… Поняття «предмет охорони» дозволяє проводити маніпуляції з пам’ятками» [11]. З цими думками повністю солідаризуються інші провідні російські вчені [12].

І саме в період переоцінки російськими фахівцями допущеної помилки Україна ввела до свого Закону про охорону культурної спадщини поняття «предмет охорони», поставивши перед фахівцями не лише етичні, але й складні методологічні проблеми, з вирішенням яких вони, як засвідчує практика, не впорались.

Шкода від вербального визначення «предмету охорони» у паспортах пам’яток незрівнянна з реалізацією цього поняття на практиці, при реконструкціях та перебудовах під виглядом реставрації. Не менш ганебним з професійної точки зору є використання «предмету охорони» як засобу тиску на реставраторів.

Нескладний механізм цього тиску полягає у введенні до законодавства поняття «зміна об’єкта культурної спадщини», яке визначається як «дії, що призводять чи можуть призвести до часткового або повного зникнення предмета охорони об’єкта культурної спадщини». Наслідком цієї дефініції є запровадження норми, згідно з якою «пам’ятки, їхні частини, пов’язане з ними рухоме та нерухоме майно забороняється зносити, змінювати, замінювати…» [13]. Втім, оскільки пам’ятки зазвичай перебувають у стані, далекому від первісного і несуть сліди численних перебудов і втрат, будь-яка реставрація (відновлення втраченого портика, даху, ліквідація пізніших малоцінних прибудов і технологічних конструкцій, відновлення конструктивних елементів тощо) неодмінно вносить зміни до вигляду пам’ятки. Відтак при діючих законодавчих нормах реставратор стає першим формальним порушником закону про охорону культурної спадщини.

Оскільки «предмет охорони» здебільшого визначається до початку реставрації (істориками, мистецтвознавцями, а іноді непрофільними фахівцями, які розробляють паспорти пам’яток), автор проекту реставрації формально опиняється в ситуації заручника визначеного кимось «предмету охорони». І нерідко запропоноване ним реставраційне рішення чиновниками трактується як заборонена законом «зміна пам’ятки». А водночас перебудова «реконструкторами» тієї частини пам’ятки, яка свідомо виведена зі складу «предмету охорони», отримує зелене світло пам’яткоохоронних органів. Приміром, якщо предметом охорони будинку є його головний фасад, то неважко уявити ступінь свободи, який отримує проектувальник так званої «реставрації». Але у випадку виключно «фасадної» цінності об’єкта наступною пам’яткоохоронною колізією стає визначення «території пам’ятки», на що змушені звертати увагу провідні фахівці-пам’яткоохоронці [14]. Але на ці питання, як і на безліч інших, які виникають при вдумливому методичному підході до проблеми, немає відповіді.

Поняття «предмет охорони» пам’ятки архітектури, як видно з викладеного вище, заторкує багато суміжних питань і проблем пам’яткоохоронної та реставраційної діяльності. Його введення є питанням контроверсійним, в якому, на нашу думку, наразі набагато більше «проти», ніж «за». Вважаємо, що необхідно провести його методологічну ревізію з метою скасування і визначення інших бар’єрів для несанкціонованих (і санкціонованих) втрат архітектурної спадщини. Хто її проводитиме – питання не з легких, особливо після ліквідації в державі єдиного профільного інституту, який займався теоретичними та методологічними проблемами історії архітектури, охорони та реставрації пам’яток архітектури (йдеться про "Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування") і мав авторитетних і незалежних фахівців. Але це не означає, що проблема вирішиться сама по собі.

На нашу думку, поява категорії «предмет охорони» за всю історію його функціонування в українському законодавстві не допомогла жодному фахівцеві вирішити жодне професійне питання, пов’язане з реставрацією, оскільки фахова діяльність проводилась і проводиться за спеціальними фаховими нормами. Про негативні наслідки дії цієї норми для охорони архітектурної спадщини та її державної реєстрації було сказано вище і достатньо, щоб дійти логічного висновку: ця норма має бути скасована.


Бібліографія
1.    Закон України про охорону культурної спадщини // Пам’яткознавство: правова охорона культурних надбань: зб. док. / упоряд.: Л. В. Прибєга (кер. проекту) [та ін.]. – К.: Ін-т культурології Акад. мист. України, 2009. – С. 40–71. Останню версію зі змінами див.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1805-14
2.    Постанова Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1760 «Про затвердження Порядку визначення категорій пам’яток для занесення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України» // Пам’яткознавство: правова охорона культурних надбань… – С. 131–135.
3.    Спільний наказ Міністерства культури та Держбуду України «Про затвердження форм облікової картки і паспорта об’єкта культурної спадщини» від 13 травня 2004 р. № 295/104.
4.    Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: (Иллюстрированный справочник-каталог). В 4-х т. / Гл. Редкол.: Н. Л. Жариков (гл. ред.) и др. – К.: Будівельник, 1983–1986.
5.    Narodowy Instytut dziedzictwa // http://www.nid.pl/pl/Informacje_ogolne/ Zabytki_w_Polsce/rejestr-zabytkow/zestawienia-zabytkow-nieruchomych/
6.    Ustawa z dnia 23 lipca 2003 r. o ochronie zabytków і opiece nad zabytkami // http:// isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU20031621568 (статті 8–10).
7.    Пламеницька О. Ціннісна категоризація архітектурної спадщини у Державному реєстрі пам’яток містобудування і архітектури України / О. Пламеницька // Те- орія та історія архітектури і містобудування: Зб. наук. праць Державного науко- во-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування. – Вип. 6.
– К., 2005. – С. 313–328.
8.    Закон України від 16.12.2004 р. № 2245-IV «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/2245-15. Стаття 1.
9.    Федеральный закон об объектах культурного наследия (памятниках истории и культуры Российской федерации). 24.05.2002 // http://base.consultant.ru/cons/ cgi/online.cgi?req=doc;base=law;n=148669 (Стаття 17, п. 8).
10    Міжнародні засади охорони нерухомої культурної спадщини. – К.: Фенікс, 2008.
– С. 127, 147.
11    [Баталов А.]. Предмет охраны – это мина замедленного действия, заложенная под памятники: интервью доктора искусствоведения Андрея Баталова // http:// www.regnum.ru/news/720826.html
12   Лифшиц Л. Что и зачем мы охраняем? Ценностная структура объекта культур- ного наследия // http://polit.ru/article/2009/03/26/pm/, http://www.old.frip.ru/ newfrip/cnt/library/sel?tid.
13   Закон України про охорону культурної спадщини. Ст. 22.
14   Ревский С. Памятник архитектуры, предмет охраны памятника, территория памятника – формальная ясность и реальные парадоксы в контексте охраны /

Back to Top


3. Руйнація нормативно-правової бази-2 - терміни "об'єкт всесвітньої спадщини" та його "буферна зона", "план організації та управління територією" заповідника

Файли pdf

NoComm


Закон про охорону культурної спадщини

Фрагмент 1:

Об всесв спадщ (зак - фрагм) 1


Фрагмент 2:

Об всесв спадщ (зак - фрагм) 2


Фрагмент 3:

Об всесв спадщ (зак - фрагм) 3


Фрагмент 4:

Об всесв спадщ (зак - фрагм) 4


Фрагмент 5:

Об всесв спадщ (зак - фрагм) 5

Back to Top


4. Як в Києві знищили історичний ареал

Файли pdf

Охорона архітектурної спадщини України є великою і невід’ємною частиною захисту культурної спадщини не тільки України, але й Європи. Україна, як держава, підписала та ратифікувала ряд міжнародних договорів, в тому числі, «Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи».

Відповідно до  законодавства ратифіковані  міжнародні договори є складовою частиною Українського законодавства.

Стаття 54 Конституції України гарантує охорону культурної спадщини. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність.
Статтею 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини. Відповідно до статті 4 цього Закону, до повноважень Кабінету Міністрів України (КМУ) у сфері охорони культурної спадщини належить забезпечення проведення державної політики у цій сфері.

Основні завдання  КМУ також визначені Законом України «Про Кабінет міністрів України». Пунктом 4 статті 1 визначено, що КМУ забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм.

Так, з метою імплементації міжнародних договорів в сфері охорони культурної спадщини, Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи іншого законодавства України у цій сфері, у 2004 році Законом України «Про затвердження Загальнодержавної програми збереження та використання об'єктів культурної  спадщини на 2004-2010 роки», було затверджено відповідну програму.

По теперішнфй час жодного пункту цієї програми не виконано, ні визначеними у програмі органами державної влади вказаних у програмі, ні органами місцевого самоврядування, в тому числі і Міністерством закордонних справ України, щодо виконання стаття 17 Закону України «Про міжнародні договори» та пункту 4 зазначеної програми.

Особливе значення для містобудівного значення культурної спадщини містить питання щодо Положення про історичне населене місце України, яких в Україні, відповідно до Постанови КМУ від 26 липня 2001 р. № 878, налічується 401 місто, населені пункти, села.

Такого положення, необхідність розробки якого визначена у Програмі, на сьогодні не існує. Пунктом 2 зазначеної Постанови поставлено завдання уряду разом з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями забезпечити протягом 2001-2003 років розроблення та затвердження науково-проектної документації з визначення меж історичних ареалів населених місць, включених до зазначеного Списку. В багатьох історичних населених місцях така науково-проектна документація відсутня.

Особливе руйнівне значення ця невизначеність має в місті Києві - столиці України. Такий стан речей призводить до руйнівних наслідків для містобудівного історичного середовища при здійснені нового будівництва на територіях, які по законодавству УРСР належать до земель історико-культурного призначення, але (з причини не виконання нормативно-правових актів) досі не внесені до відповідних кадастрів, інших картографічних схем та архітектурних планів.

В цьому контексті, необхідно звернути увагу на дії органів влади, які містять ознаки свідомого порушення закону - наказом Мінкультури від 29.10.2014 року № 911 призупинити дію наказу Міністерства культури України № 912/0/16-1 від 2.10. 2011 року «Про затвердження науково-проектної документації щодо меж i режимів використання зон охорони пам'яток та занесення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України».

Обгрунтуванням такого рішення є посилання на протокол Науково методичної ради з питань охорони культурної спадщини від 01.08.2014 року № 71, який не містить інформації про розгляд вищезазначеного питання.

Такі дії є ознаками незаконної реалізації інтересів груп забудовників історичних центрів населенних пуктів України. Таке порушення державної політики приводить до невиконання міжнародних зобов'язань України і знищення нерухомих об'єктів культурної спадщини та містобудівного середовища історичних міст України.

Back to Top


5. Парламентські слухання 18 квітня 2018 - "Охорона культурної спадщини в Україні"

Файли pdf

NoComm


Фрагмент слухань, доповідь - міністр культури Нищук Є.М.:

нищук 1нищук 2нищук 3нищук 4нищук 5

Back to Top


6. Законодавча ініциатива - проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань удосконалення системи охорони культурної спадщини», реєстр. № 8202, 2018-2019

Файли pdf

NoComm


Зауваження юридичного Управління ВР:

Зауваж юр упр 1

Зауваж юр упр 2

Зауваж юр упр 3

Зауваж юр упр 4

Зауваж юр упр 5

Зауваж юр упр 6

Зауваж юр упр 7

Зауваж юр упр 8

Back to Top


7. Проект рішення КМ України "Про електроний облік об'єктів культурної спадщини", 2019-05-23

Файли pdf

NoComm


Фрагмент рішення:

Електр облік 2019 (1)

Електр облік 2019 (2)


Файли pdf

NoComm


Фрагмент:

План КМУ на 2019 (1)

План КМУ на 2019 (2)

Back to Top


8. Як законодавчо знищують пам'ятки-1

Постанова № 452 від 2019-05-22 - виключає критерій для надання статусу "пам'ятка" - "є творами  відомих  архітекторів..."

Файли pdf

Георгій Могильний, 2019-06-14 ( https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=2361082587493774&id=1… )

От имени замминистра Минкультуры, к.ю.н., доцента, заслуженного юриста Украины Тамара Мазур на сайте Цензор.НЕТ появился замечательный блог по поводу корректировки критериев по отнесению объектов к памятникам. https://censor.net.ua/…/yak_neprofesonali_yak_ne_chitayut_z… Я, грешным делом, вначале решил, что это Юрий Бутусов решил развлечься и предоставил площадку какому-то боту. Но дочитав до конца, понял - нет, все честно, т.к. такое могли родить только люди министра юстиции Петренка, посаженные на потоки по уничтожению культурного наследия в ведомстве министра "Что вы от меня хотите? Я в этом не разбираюсь!", в миру более известного под фамилией Нищук.

Те, кто сталкивался с группировкой Мазур-Епифанова, сами поймут, почему я пришел к такому выводу. А тем, кто не сталкивался, расскажу на примере.
На запрос из серии "Почему Минкультуры согласовало строительство жилых высоток на территории ландшафтного памятника местного значения?" Вы получите ответ из серии "Министерство культуры подготовило пакет документов о повышении статуса ландшафтного памятника местного значения до национального значения."

Вот и с блогом Тамары Мазур именно так... Я бы не обращал внимание на ее писанину, но т.к. она использовала картинку из моей публикации и есть явный наезд на мой пост, то вынужден ответить. А еще блог представляет интерес, как источник информации об организации работы Минкультуры, так что двойная выгода Отвечать буду с цитирование Т.М. для удобства читателей.

Постановление № 552 от 2019-05-22, на критику которого был ответ Мазур: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/452-2019-%D0%BF

Т.М.: "Напередодні виборів до активної «пам’яткоохоронної» діяльності повернулись люди, які дивували професійним мовчанням, втім, бронюючи за собою право вважатись експертами пам'яткоохоронного законодавства". Очень глубокомысленное заявление. Кабмин 22 мая принимает скандальное постановление, его публикуют в начале июня, а Мазур возмущается, почему накануне выборов начался скандал

На самом деле, вопрос надо поставить иначе. Минкультуры перестал накануне выборов публиковать информацию о предоставленных админуслугах - не хотели лишних скандалов. Но протянуть все желаемое хотели, поэтому аврально вынесли скандальный проект, как дополнительный вопрос, на заседание Кабмина 22 мая. Был ли аврал с этим решением и Минкультуры реально хотел срочно заткнуть какие-то дыры ради спасения культурного наследия? Лично Мазур в своем блоге признается, что вот эта страничка текста готовилась с 2016 (!) года. Я сам видел этот проект еще осенью и, как и ряд других "городских сумасшедших", подавал к нему замечания через РПК.
Разумеется, все замечания были проигнорированы т.к. Минкультуры НЕ ПРОВОДИЛО никаких общественных обсуждений проекта.

Прилагаю пояснительную записку к проекту: Минкультуры считает, что это постановление не требовало общественного обсуждения и общественной антикоррупционной экспертизы.
Т.е. Минкультуры почти ТРИ ГОДА готовило страничку текста, не удосужилось ее обсудить с общественностью, "на копье" протянуло на Кабмине накануне выборов, а теперь возмущается, что общественность раньше молчала
Про "не содержит процедур и правил с коррупционными рисками" в пояснительной записке, это отдельная шутка. Как считаете, постановление, которое содержит очень "четкие" критерии: просто "влияние" и "значительное влияние", "связанные" и "непосредственно связанные", "значительный вклад"  - т.е. закладывает дискреционные полномочия за счет отсутствия четких критериев, имеет коррупционные риски или нет?

Но вернемся к блогу.
Т.М.: "У 2016-му році, аби розблокувати наповнення (=апдейт) Державного реєстру нерухомих пам’яток, Міністерство культури України підготувало проект змін до Постанови 1760, до якого отримало ось такий висновок Мінюсту. Цитую: «Питання занесення пам’яток до Державного реєстру не є предметом правового регулювання проекту постанови».
Що ж відбулося у 2019-му? Мінкультури врахувало попереднє зауваження Мінюсту та привело Постанову 1760 у відповідність до статті 13 Закону «Про охорону культурної спадщини». Не більше і не менше!"
Постановление 1760 содержало две части:
1) Порядок отнесения памятников к определенной категории;
2) Порядок внесения памятников в Реестр.
Вот только ч. 1 - это полномочия Кабмина, а ч. 2 - нет. И Минюст сказал этот п. 2 убрать из постановления. А что сделало Минкультуры, когда готовило проект постановления? Оно воспользовалось возможностью и под шумок изменило критерии для отнесения объектов к памятникам, а теперь Мазур держит всех за дураков и вешает лапшу на уши "Это Минюст так потребовал!".

Т.М.: "Постанова КМУ 452 має на меті встановити критерії, за якими пам’ятки будуть розмежовуватися на національного та місцевого значення, а не «за яких їм надається охоронний статус пам’ятки», як здається певним зацікавленим особам."
Да, да, это мы уже видели в разной рекламе: 1+1=3 Все памятники в Украине (не считая объектов всемирного наследия ЮНЕСКО) делятся на две категории - национального значения и местного значения. И чтобы объект стал памятником, он должен отвечать критериям либо для национального значения, либо для местного. Если сужают критерии отнесения памятников к одной из двух категорий, то за бортом остаются объекты, которые не могут уже стать памятниками.

Т.М.: "І якщо пам’ятка є роботою відомого архітектора, то це не означає, що вона може бути віднесена лише до пам’яток місцевого значення, а і до національного так само. "
Это Мазур так обосновала полное вычеркивание критерия "є творами відомих архітекторів або інших митців" из местного значения. В национальном значении как раньше, так и сейчас, остался критерий "репрезентують шедевр творчого генія, є етапними творами видатних архітекторів чи інших митців".

Т.е., достаточно объективный критерий, причем распространенный (обычных произведений мастеров по очевидной причине больше, чем их шедевров и этапных работ) был полностью удален, а Мазур привычно считает дураками своих читателей.

Т.М.: "Але підемо трохи далі. Відповідно до Закону «Про охорону культурної спадщини» (ст. 1 та 2) цінність об’єкта з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду відбувається на етапі надання об’єкту статусу щойно виявленого. Тобто на момент, коли визначається категорія пам’ятки (національного чи місцевого значення), вже точно відомо, що об’єкт є пам’яткою, ба навіть визначений вид пам’ятки (археології, архітектури, історії, монументального мистецтва тощо)."
В ответ на этот бред я процитирую то самое постановление, которое Мазур так оригинально защищает:
"5. Попередню оцінку відповідності об’єкта культурної спадщини ознакам, визначеним у пунктах 3 і 4 цього Порядку, проводить розробник облікової документації, що складається відповідно до Порядку обліку об’єктів культурної спадщини, який затверджується Мінкультури.
6. Відповідність об’єктів культурної спадщини ознакам, передбаченим пунктами 3 і 4 цього Порядку, встановлюється під час їх внесення до Реєстру в установленому законодавством порядку."

Ну и напоследок, я просто посоветую выдающемуся юристу Тамаре Мазур читать законы и собственноручно подготовленные постановления, а людей не держать за дураков.


Стара редакція (фрагмент)

Пост № 1760


Нова редакція, Постанова 2019

Пост № 542 2019-05-22


Коментар Т.Мазур (заступниця Є.Ніщука):

Мазур про нову пост


Пояснювальна записка до нової редакції, Є.Нищук:

Поясн зап до пост 542 (1)

Поясн зап до пост 542 (2)

Поясн зап до пост 542 (3)

Back to Top


9. Як законодавчо знищують пам'ятки-2

Є.Нищук, Т.Мазур і О.Єпіфанов. Порядок обліку об'єктів культурної спадщини

Файли 9-1 pdf

Новий Порядок обліку містить багато невідповідності та можливостей для маніпуляцій:

1) Загальні положення

  1. Порядок визначає єдину систему обліку тільки НЕРУХОМИХ обєктів культурної спадщини.
  2. Термін "Критерії" - це не Ознаки.

2) Процедура взяття на облік занесенням до Переліку

  1. Змінено вимогу подання СТИСЛОЇ історичної довідки на ІСТОРИЧНУ довідку (вимоги до складу та змісту якої ВІДСУТНІ).
  2. Підстави для відмови: (не)історична довідка та відсутність ОБГРУНТУВАНЬ (!?) автентичності та цінності (відсутня вимога про відповідність КРИТЕРІЯМ).
  3. Виключено процедуру розгляду на базі КРИТЕРІЄВ із складенням ПРОТОКОЛУ відповідності.
  4. Виключено із процедури розгляду питання взяття на облік Науково-методичних, Консультативних або Наукових рад із складанням протоколу відповідності критеріям.

3) Облікова документація для подання на занесення до Реєстру

  1. Документацію МОЖЕ розробляти Наукова установа та Заклад культури із видом діяльності "наукові дослідження у сфері охорони культурної спадщини"
  2. Умова залучення особи із нуковим ступенем ДОКТОРА.
  3. Анульована складова облікової документації - ПАСПОРТ пам'ятки.

4-5) Занесення до Реєстру та його ведення
Відсутнії ЕЛЕКТРОННИЙ Реєстр пам'яток, чи натяк на шось подібне...

6) ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ

  1. Дійсно необхідне нове завдання... Потребує великих додаткових немалих ВИТРАТ, тому виконуватись не буде...

7) Облікові справи (новий вид документації)

  1. Відсутня ЕЛЕКТРОННА База пам'яток, чи натяк на шось подібне... (передбачена "електронна форма" - сканування паперових документів та MS Word)

8) ВИЛУЧЕННЯ із Реєстру

  1. Широке поле для маніпулювання терміном "ПРЕДМЕТ охорони".

9. Включення до Реєстрів пам'яток старого закону.

  1. Тепер можливо без ОБЛІКОВОЇ документації.
  2. Можливість (процедура) НЕВКЛЮЧЕННЯ не передбачає процедури розгляду відповідності критеріям Комісією із складанням Протоколу, тому що "не підлягає занесенню до Реєстру".

Back to Top


Файли 9-2 pdf

Біографічна довідка:

 Фоменко  Світлана Валеріївна (Перший заступник Міністра культури України Є.Нищука)
Народилася: 19 листопада 1976 року у м. Києві.
Освіта
- у 1999 році закінчила Київський університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Романо-германські мови та література» (магістр).
- у 2011 році з відзнакою закінчила Національну академію державного управління при Президентові України за спеціальністю «Публічне адміністрування», спеціалізація «Європейська співпраця».
- У 2015 році успішно закінчила аспірантуру НАДУ, поєднуючи практичну міжнародну діяльність з науковими дослідженнями в сфері європейської інтеграції.
- Автор низки наукових публікацій.
Трудова діяльність
- 2004-2006 – радник генерального директора Генеральної дирекції Київської міської ради з обслуговування іноземних представників.
- З березня 2007 року – головний спеціаліст, з 2008 року – начальник відділу міжнародного співробітництва та європейської інтеграції Управління міжнародних зв’язків апарату ВО КМР (КМДА).
- З 2013 року – начальник Управління міжнародного співробітництва Міністерства культури України.
- Серпень – грудень 2014 року – заступник Міністра культури України з питань європейської інтеграції.
- З 2015 року – помічник-консультант народного депутата України Єленського В.С., заступника голови  Комітету ВРУ з питань культури і духовності.
- Квітень 2016 року – Перший заступник Міністра культури України.

Back to Top


10. Приклад "ефективності" грантових коштів - Програма Європейського Союзу - Східного Партнерства "Культура і креативність" 2015 -2018 рр.

Файли pdf

  1. Міністерство культури 2015 участь у програмі Європейського Союзу «Креативна Європа»
  2. "Звіт експертів" Огляд культурної політики України, 2017
  3. Додаток до звіту - Функціональний аналіз Мінкульту (презентація) 17с

Back to Top


11. Перелік незаконних забудов Києва, причини та механізми виникнення index

Back to Top


12. Файли pdf





Back to Top